У залі очікування Бориспільського аеропорту я сиділа поруч з молодою симпатичною білявкою. Як з’ясувалося, ми чекали одного літака. До відправлення рейсу залишалося ще чимало часу, тож розговорилися. Аліна вже п’ять років у Данії, живе в глибині країни, на острові, що омивається двома морями. Няньчить данську дитину. Два роки не була вдома, у Харківській області, а оце врешті провідала маму, бо за домівкою скучила. Гостювала на батьківщині два тижні. «Вертатися назовсім не збираєшся?» — питаю в Аліни. Вона заперечливо хитає головою і каже давно відому фразу: «Добре там, де нас немає». І продовжує, попиваючи колу: «Ну хіба це мислимо? За маленьку пляшечку «Кока-коли» тільки що віддала 34 гривні у магазині «дьюті фрі». У Данії теж високі ціни, але там зарплати не порівняти з нашими! А як я з Києва додому добиралася! Ледве дочекалася маршрутку, водій виявився напідпитку, всі вісім годин у дорозі я його розважала, аби не заснув, кілька разів навіть за кермо хапалася. Абсолютний екстрим! З дому до Борисполя знову з пригодами їхала. У маршрутці біля мене сидів товстун, займав півтора сидіння, а як задрімає, зразу на моє плече валиться. Я й очей не заплющила, а їхали ж уночі».
Аліна непогано вивчила складну данську мову — це я зрозуміла вже в аеропорту Копенгагена, коли ми проходили паспортний контроль. А коли забирали багаж, вона ледве стягла з багажної стрічки кілька важелезних сумок, вилаялася, що нікому її зустріти і допомогти, завантажила габаритні пожитки, які від мами везла, на візок — і ми розпрощалися. Дівчину ще чекала 300-кілометрова з пересадками залізнична дорога до того острова, де вона заробляє більше, ніж платять в Україні…
Олена МАХОТКО, м.Чернігів
